Doktor Lenas Blog

Це переклад з англійської есе «Meanings Behind the Words: A Tribute to Petrūska Clarkson», опублікованого у журналі Асоціації транзакційного аналізу Великої Британії (UKATA) влітку 2026 року

Вперше я почула ім’я Петруски Кларксон у 2003 році в Києві, на самому початку мого навчання транзакційному аналізу. Поряд із такими фундаментальними постатями, як Ерік Берн, Клод Стайнер та інші видатні фахівці, її ім’я назавжди закарбувалося в моїй пам’яті.

Від самого початку її ім’я стало для мене пам’ятним з двох причин.

Перша — це невелика анекдотична історія: російськомовна тренерка вимовляла її ім’я точно так, як звучить українське та російське слово «петрушка». Лише значно пізніше я дізналася, що оригінальна вимова дещо відрізняється.

Друга і найважливіша причина, що залишилася зі мною назавжди, — це розуміння Кларксон того, що якість терапевтичних стосунків сама по собі є одним із центральних терапевтичних факторів. Ця ідея глибоко відгукнулася в мені і супроводжувала мене впродовж усього професійного становлення — від перших кроків у навчанні в Україні до моєї нинішньої роботи як психологині та сімейної терапевтки в Німеччині, де я живу з 2006 року.

З роками я прийшла до усвідомлення того, що цей принцип проходить перевірку на міцність не тоді, коли терапія йде гладко, а саме тоді, коли щось у терапевтичних стосунках йде не так, як очікувалося.

Нещодавній клінічний випадок це ілюструє.

Під час сесії одна з моїх німецькомовних клієнток — назвемо її Ніна — розповідала про труднощі у шлюбі. Вона відчувала себе розірваною між бажанням близькості та страхом здатися нужденною чи вимогливою, якою, на її думку, була її мати. Вона почувалася заблокованою і закритою у спілкуванні з чоловіком і хотіла розвинути з ним більше відкритості, близькості та спонтанності. Ми працювали з деконтамінацією і досліджували легітимність її потреби у визнанні. Ми також обговорювали погладжування та «економію погладжувань», що формувала емоційну дистанцію у їхніх стосунках.

У певний момент я помітила тонкий зсув. Ніна, яка до цього була відкритою і залученою, раптом замкнулася. Коли я запропонувала їй поміркувати про те, що вона відчуває, спочатку вона назвала сум. З невеликою підтримкою вона усвідомила, що присутнє також роздратування — викликане тим, що я сказала.

На мить мені стало не по собі. Я завжди прагну бути гранично обережною і точною у виборі слів — це моя професійна амбіція, яка допомагає мені залишатися ефективною і отримувати хороші відгуки про мою роботу всі ці роки, попри те, що німецька — не моя рідна мова.

Я вибачилася за те, що викликала у неї небажану емоційну реакцію, і за те, що не підібрала слова ретельніше. Проте емоційна напруга не зникла повністю. Тоді я запитала її, що допомогло б їй відчути себе краще. Здавалося, вона знову зайшла у глухий кут, і після паузи я запропонувала їй щось просте і людяне: обійми. Вона одразу погодилася.

Обіймаючи її, я говорила тихо і повільно, визнаючи як її почуття, так і моє бажання виправити ситуацію:

«Мені шкода. Я підібрала невірні слова, тому що неправильно оцінила твою вразливість у той момент. Цього не повинно було статися. Мені від цього зле, і я хочу все виправити. Ти можеш сказати мені, як довго ти хочеш, щоб я тебе тримала, і коли тобі буде достатньо».

Поступово я відчула зміну. Коли я розтиснула обійми, я побачила інше обличчя. Ніна виглядала спокійною.

Пізніше вона описала це як «сильний момент» і поворотну точку — момент, у який я постала перед нею не як експертка, а як людина: присутня, помиляюча і чуйна.

Для мене цей досвід відображає те, що я почала розуміти як живу сутність внеску Кларксон. Терапевтичні стосунки — це не лише середовище для інтервенцій; це динамічне поле, в якому розрив і подальше відновлення самі по собі є трансформаційними.

Водночас інтеграція цієї перспективи продовжує викликати питання. Скільки особистої присутності є доречним? Де межі реляційної чуйності? І як нам залишатися одночасно автентичними та етично обґрунтованими у моменти спонтанності?

Ці питання залишаються живими в моїй роботі — і, можливо, цей безперервний пошук і є частиною спадщини Кларксон.

Лена Корнєєва

Это перевод с английского эссе  “Meanings Behind the Words: A Tribute to Petrūska Clarkson” опуликованной в magazine of United Kingdom Association for Transactional Analysis UKATA летом 2026-го года

Впервые я услышала имя Петруски Кларксон в 2003 году в Киеве, в самом начале моего обучения транзактному анализу. Наряду с такими фундаментальными фигурами, как Эрик Берн, Клод Стайнер и другие великие специалисты, её имя навсегда врезалось мне в память.

С самого начала её имя запомнилось мне по двум причинам.

Первая — это небольшой анекдот: русскоязычный тренер произносил её имя в точности так же, как звучит русское и украинское слово «петрушка». Лишь гораздо позже я узнала, что оригинальное английское произношение немного отличается.

Вторая и самая важная причина, оставшаяся со мной навсегда, — это понимание Кларксон того, что качество терапевтических отношений само по себе является одним из центральных терапевтических факторов. Эта идея глубоко отозвалась во мне и сопровождала меня на протяжении всего профессионального становления — от первых шагов в обучении в Украине до моей нынешней работы в качестве психолога и семейного терапевта в Германии, где я живу с 2006 года.

С годами я пришла к осознанию того, что этот принцип проходит проверку на прочность не тогда, когда терапия идет гладко, а именно тогда, когда что-то в терапевтических отношениях идёт не так, как ожидалось.

Недавний случай из моей практики иллюстрирует это.

Во время сессии одна из моих немецкоязычных клиенток — назовем её Нина — рассказывала о своих сложностях в отношениях с мужем. Она переживала конфликт между её желанием близости и страхом показаться нуждающейся или требовательной, какой, в её глазах, была её мать. Она чувствовала себя скованной и закрытой в общении с мужем и хотела развить с ним больше открытости, близости и спонтанности. Мы работали с деконтаминацией и исследовали легитимность её потребности в признании. Мы также обсуждали поглаживания и экономию поглаживаний, которые определяли эмоциональную дистанцию в их отношениях.

В какой-то момент я заметила некое изменение. Нина, которая до этого была со мной открытой и вовлеченной, замкнулась. Когда я предложила ей поразмышлять о том, что она чувствует, сначала она назвала грусть. С небольшой поддержкой с моей стороны она осознала, что ощущает также раздражение — вызванное тем, что я сказала немного ранее.

На мгновение мне стало не по себе. Я всегда стремлюсь быть предельно осторожной и точной в выборе слов — это моя профессиональная амбиция, которая помогает мне оставаться эффективной и получать хорошие отзывы о моей работе все эти годы, несмотря на то, что немецкий — не мой родной язык.

Я извинилась за то, что вызвала у неё нежелательную эмоциональную реакцию, и за то, что не подобрала слова более тщательно. Однако эмоциональное напряжение не ушло полностью. Тогда я спросила её, что помогло бы ей почувствовать себя лучше. Казалось, она снова ощущала себя в тупике, и после паузы я предложила ей нечто простое и человечное: объятия. Она согласилась тут же.

Обнимая её, я говорила тихо и медленно, признавая как её чувства, так и моё желание исправить ситуацию:

«Мне жаль. Я подобрала неверные слова, потому что неправильно оценила твою уязвимость в тот момент. Этого не должно было случиться. Мне от этого плохо, и я хочу всё исправить. Ты можешь сказать мне, как долго ты хочешь, чтобы я тебя держала, и когда тебе будет достаточно».

Постепенно я почувствовала перемену в ней. Когда я разжала объятия, я увидела другое лицо. Нина выглядела спокойной.

Позже она описала это как «сильный момент» и поворотную точку — момент, в который я предстала перед ней не как эксперт, а как человек: присутствующий, ошибающийся и отзывчивый.

Для меня этот опыт отражает то, как я понимаю сущность вклада Кларксон. Терапевтические отношения — это не только среда для интервенций; это динамическое поле, в котором разрыв и последующее восстановление сами по себе являются трансформационными.

В то же время интеграция этой перспективы порождает и вопросы. Сколько личного присутствия уместно? Где границы реляционной отзывчивости? И как нам оставаться одновременно аутентичными и этически обоснованными в моменты спонтанности?

Эти вопросы остаются живыми в моей работе — и, возможно, этот непрекращающийся поиск и есть часть наследия Кларксон.

Лена Корнеева

(For some reason I didn’t post this article back then, but it’s never too late)

It’s a frequent supervision topic now,” says my supervisor as I am taking supervision with regard to the psychological support group for refugees I lead as a volunteer. I am part of a webinar group organized by my colleagues from Kyiv in which our British TA colleagues kindly give us support. My case is about my pain and my desire to avoid playing Rescuer. 

I have lived in Germany since 2006, but I am from Ukraine. There is a Russian invasion in my homeland now, and since the beginning of March 2022, there are many Ukrainians in Germany. Women who fled the war are suffering and try to function, with children and elders to care for.  

The place where our group meets is kindly made available by the owner of a rehabilitation clinic where I work as a psychologist. It is set in a picturesque landscape, with green hills and blue sky. The experiences shared by the refugees in the group seem like they are from a parallel reality: Less than 2 months ago they saw people killed or dying of dehydration, houses ruined or looted, and they themselves had to stay in cold basements because of bombings and shellings. 

It is not easy for these women to talk about their emotions at first. On the emotional awareness scale, most are somewhere between emotional numbness and emotional chaos. But after some time, they begin dealing more openly with their fears and pain. My task is to create and keep a safe space in which that can happen. 

Pain is overwhelming at times, and it makes us all feel powerless and useless. “My husband is at the front, and he is doing the right thing. I am not doing enough being here.” “I am safe, and they are in danger.” “I can’t help my mother, who refused to leave her home. I have no connection with her because the Russians damaged everything: the water supply, electricity, mobile network coverage. I will not forgive myself if something happens to her.” 

These refugees are generously supported by the German authorities, local communities. and ordinary people who donate money, clothes, and so on. Having lost their homes and being dependent on others’ help feels not OK. They also feel guilty for “not doing enough,” and survivor’s guilt reinforces the acute feeling of not OKness. 

I try to deal with all that by staying authentic and focused on the here and now. I give space to my own pain and vulnerability as well. I allow myself to express my emotions and to be aware of my own limits. Years of my emotional literacy training and the TA I learned back in Kyiv since 2003 are helpful. 

Good self-care, self-responsibility, the legitimacy of expressing emotions and asking for help are the group rules that we implemented at 

The place where our group meets is kindly made available by the owner of a rehabilitation clinic where I work as a psychologist. It is set in the beginning along with the value principle, which means “Everybody has equal value and worth.” It helps to stay aware of any manifestations of the devaluing Critical Parent and to consciously exclude them from our interactions.

It is also useful to stay aware of the stroke economy. Positive stroking works as a mighty facilitator of OKness. Its effect is empowering and liberating. We are neither helpless nor powerless if we accept the offered help and do what we can. It is enough in such a situation as the one we find ourselves in now.

Lena Kornyeyeva, PhD, CTA candidate (psychotherapy), works as a clinical psychologist at a rehabilitation clinic and as a counselling psychologist and couples therapist. Her most recent book focused on couples therapy and is published in Russian, with German and Ukrainian versions on the way. She can be reached at dr.kornyeyeva@gmail.com