“Я не верю ни во что. Я тут просто для насилия” Нашивка1 на уніформі російських солдатів в Україні
«Брехня була моєю роботою». Колишній агент КДБ Юрій Безменов
Чим мотивованi тi, хто вирушає на війну, щоб убивати та катувати? Вирушає із щирою переконаністю, що робить щось правильне і навіть героїчне. Що змушує людей знаходити виправдання масовим вбивствам або відмахуватися від них як від чогось нерелевантного? Чому Захід мовчки спостерігає за тим, як у російських в’язницях вербують2 вбивць і ґвалтівників для знищення українців?
Механізм, який породжує та заохочує садизм, має бути розкритий і зрозумілий, адже війна ведеться не з Україною, це війна з цивілізацією — проти Європи, проти всього цивілізованого світу. Антицивілізаційна війна ведеться Кремлем десятиліттями — у тому числі й у гібридних формах: поряд з атакою на Україну танками та ракетами це й підривні заходи, такі як втручання у політику та виборні процеси у США та європейських країнах. Ми спостерігаємо масштабну культурну війну, мета якої — послабити та розкласти західну цивілізацію зсередини.
Війна проти Заходу видається обґрунтованою не лише росіянам, які вважають себе абсолютно вправі захищатися від «ворога». Не тільки росіяни знаходять виправдання садистським схильностям у своїх постах та коментарях у Instagram та Facebook. У західних суспільствах також спостерігається гротескна релятивізація насильства, відзначена дефіцитом співпереживання до тих, хто зазнав нападу та загрози геноциду. Є багато апологетів Путіна, які намагаються «зберегти йому обличчя», старанно заплющують очі на той факт, що за наказом Путіна тисячі людей в Україні, включаючи жінок та дітей, стали об’єктами зґвалтувань, тортур та вбивств. Інші європейці, заявляючи про свій пацифізм, відмовляються визнати, що тим самим вони безпосередньо сприяють загрозі та їхньому власному світу, що їхнє мовчання прокладає шлях убивцям та садистам. Відмовляючись усвідомлювати це, вони своїми діями та своєю бездіяльністю стають частиною розширення впливу Кремля.
Мільйони російськомовних людей живуть у західних країнах і у своїх постах та відеороликах у соціальних мережах багато хто з них з гордістю висловлює свою симпатію до Путіна, підтримує та виправдовує війну, заохочує криваві вбивства. Вони висловлюють зневагу та ненависть до жертв насильства, не стикаючись з наслідками та не побоюючись заходів із боку західної влади.
Зачаровані насильством
Італійський політик Маттео Сальвіні з гордістю носить футболку із зображенням Путіна. Він усміхається, позує для фотографій та використовує цей образ у своїй передвиборчій кампанії. Герхард Шредер стверджує, що товаришує з Путіним, військовим злочинцем; він навіть назвав його «бездоганним демократом», коли спонсоровані державою вбивства журналістів та політичних опонентів у Росії вже були очевидними. Сільвіо Берлусконі, Марін Ле Пен, Хорст Зеєхофер та Міхаель Кречмер також вважають за потрібне хвалитися своїми тісними зв’язками з Путіним. Відомі апологети Путіна, такі як Габріеле Кроне-Шмальц та інші, пишуть книги і часто запрошуються телеканалами, щоб пояснити глядачам, як обережно і шанобливо слід ставитись до чутливого та образливого російського ведмедя. Тепер вони навіть стверджують, що Захід винен у війні в Україні.
Що робить дії Путіна такими привабливими в очах його більш менш відомих шанувальників? Чим відрізняється звичайний серійний убивця від масового вбивці у Кремлі? Що робить його бажання вбивати і садизм такими привабливими?
Кремлю найчастіше навіть не потрібно винагороджувати своїх західних прихильників і тих, хто «розуміє Путіна» — вони самі витягують із усього цього цінність, підвищуючи власну значущість: їм подобається ототожнюватися з такою владною фігурою, щоб підвищити собі самооцінку. Для його апологетів фігура Путіна уособлює те, на що вони самі не наважуються чи не дозволяють собі у своєму соціальному контексті: переступати етичні та географічні кордони, зловживати владою та залишатися безкарним — у них це викликає не що інше, як захоплення.
Сьогодні прагнення до самоствердження à la Путін здається тим доречнішим, чим «нуднішим» і «сумнівнішим» стає життя в західній культурі: поки західні суспільства ставлять себе під питання і принижують свою значущість, в авторитарних суспільствах панує прагнення піднесення власної значущості через силу. Влада в таких суспільствах сакралізована і є джерелом відчутних стимулів — там ти гостріше почуваєшся і під загрозою, і водночас живішим. Бути джерелом подібних стимулів, мати вплив — значить мати особливу цінність.
Потреба підтвердження індивідуальної цінності — одне з джерел наших мотивів. Ця потреба забарвлює все наше існування: багато форм нашої поведінки обумовлені прагненням підвищити та підтвердити власну цінність у своїх очах та в очах інших. Ми із задоволенням ототожнюємо себе з тим, хто «підвищує нашу цінність», підтримуємо думки та займаємося діяльностями, які тішать наше самолюбство, і все це можна робити екологічно, тобто не за рахунок інших — за допомогою форм поведінки, які нікого не обмежують і нікому не заважають.
Протилежність цьому — схильність підвищувати власну цінність за рахунок приниження інших — зумовлена відповідним несприятливим досвідом. Досвід знеціненості, те, що Альфред Адлер описав як комплекс неповноцінності, — це те дискомфортне та принизливе, чого завжди хочеться позбутися, струсити з себе, компенсувати. Той, хто відчуває свою неповноцінність як травматичне та тривожне переживання, розвиває схильність до спроб компенсації, щоб отримати від інших бажане і таке необхідне визнання, відчуття переваги, авторитетності та/або впливу.
Цей механізм компенсації значущості та впливу є поклонінням силі, його багатоликість та походження описані в одній із моїх ранніх робіт (Kornyeyeva, 2010). У Росії поклоніння силі зараз експлуатується в індустріальних масштабах: тисячі людей йдуть на війну, щоб випробувати власну силу та перевагу. А ті, хто не пішов, а залишився перед телевізором, вітають та заохочують боротьбу з «безсилими» та перемогу над тим, чого вони бояться найбільше — над власною нікчемністю. Завдяки війні проти «недолюдів» вони нарешті відчувають свою велич — свою унікальну значущість.
Спутник, Перестройка, Величие
Наратив власної величі — це розробка путінської доби. З початку 2000-х слово «велич» є невід’ємною частиною кожного звернення до народу, його можна вже ставити навряд із Супутником та Перебудовою, значення яких зрозумілі на Заході без перекладу. «Захід хоче завдати нам поразки та знищити, ми маємо показати, що ми непереможні» — під цим гаслом роками вели телевізійні ток-шоу, з цим девізом солдати вирушають на війну і в Україну. Вони кажуть, що тепер борються «з усім Заходом», щоб захистити свою країну — найбільшу країну у світі, якій, нібито, всі заздрять і тому хочуть винищити. Росіяни, які прагнуть величі, готові платити за нього власним життям. Велич визначається тут не критеріями добробуту чи громадської безпеки, а здатністю позбавляти впливу інших, бути їм загрозою.
Чим менш індивід відчуває власні цінність та гідність через пережитий досвід знецінення, тим більш зацікавлений він може бути у «відновленні» власної цінності. Велич, тобто уявна значущість і перевага діють як наркотик і чим менше значущості в тебе є, тим більшої ти потребуєш дози. На кожному рівні авторитарної системи людина неминуче відчуває свою нецінність та нездатність впливати: у її розпорядженні є лише бутафорська виборча система, де замість вільних ЗМІ діють ретранслятори брехні. Тут навіть ідеологічні чи релігійні інститути виявляються зайвими, як інструментами управління ними цілком можна знехтувати — величі, що вселяє росіянам, цілком вистачає як пального.
Дегуманізація українців як народу в очах російських телеглядачів — це довгострокова та масштабна кампанія. З 2004 року, з часів першого Майдану в Україні, російські державні ЗМІ систематично повідомляли власному електорату про неповноцінність України та за контрастом — про велич Росії, у тому числі для того, щоб вплинути на одну зі своїх головних цільових груп — російськомовне населення України. Так звані сепаратисти стали продуктом цього систематичного промивання мозку: людям завжди простіше ототожнювати себе з силою, яка робить багато притягальних обіцянок.
Той факт, що росіяни могли здійснювати зґвалтування та вбивства з особливим садизмом у Бучі, Ірпені, Маріуполі та багатьох інших містах та селах у 2022 році, пояснюється тим, що їм було навіяно почуття неповноцінності українців через знецінення, тобто дегуманізацію цих “інших”3. Щоб обезголовити когось або розстріляти в спину із зав’язаними руками, злочинець свідомо повинен бачити жертв нерівними собі, він повинен почуватися вищим, як «надлюдина» по відношенню до «нижчої людини».
Міра жорстокості та дегуманізації, що транслюється російськими ЗМІ з часів першого Майдану, жахає і має новий історичний розмах. RT та інші російські «інформаційні канали», які ведуть мовлення на Заході, дуже підступно вплітають у своє мовлення і наратив жертви: зображати того, кому погрожують, щоб бути більш ефективним «даючи відсіч», — це відома маніпулятивна тактика.
Ось чому результат вихід західних компаній з ринку Росії, що почався після нападу на Україну в лютому 2022 року, зустріли росіяни з тріумфуванням. У той час як тисячі людей втрачають роботу, їхня купівельна спроможність падає, а приватні борги досягають нових висот, концепція величі є такою необхідною компенсацією. Їхня уявна перевага для них важливіша за власне благополуччя. І чим вони бідніші, тим більше гордості можуть відчувати: у тих, хто на Заході, є тільки гроші, а у нас — духовність і моральна зверхність.
Архаїзація як сучасна зброя
«Безсмертний полк» був і залишається інструментом архаїзації та одночасно виховання нових — модерних терористів-смертників. У Барселоні та Берліні, Парижі, Римі та Празі, у кожному великому та у багатьох невеликих містах Європи та США люди виходять на вулиці з портретами своїх предків, щоб вшанувати пам’ять переможців фашизму. Вперше «Безсмертний полк» пройшов 9 травня 2012 року в Томську. Тоді у колоні полку несли майже 2000 портретів ветеранів і у ході взяли участь 6000 мешканців міста. У США хода «Безсмертного полку» проводиться з 2016 року. Більше інформації про цю «народну ініціативу» та про те, як приєднатися до цього руху, можна знайти на сайті https://www.moypolk.ru.
Дитячі коляски, декоровані як танки, обклеєні зеленим картоном з прикріпленими до них стволами гармат: діти в уніформах кольору хакі, з солдатськими кашкетами та неминучими червоними зірочками сидять у цих гротескних транспортних засобах, озброєні пластиковими калашниковими та пістолетами. Горді батьки та вихователі везуть ці коляски російськими містами, нагадуючи про Велику війну. Пісні, вірші, танцювальні вистави та навіть льодові шоу сьогодні присвячені Другій Світовій, яку росіяни тепер імітують всюди в Росії та за її межами. Діти повинні пишатися і радіти з того, що вони — наступники переможців і тепер можуть також увійти в історію… «Можемо повторити!» та «На Берлін!» написано на авто їхніх батьків — не лише 9 травня.
Діти та підлітки в Росії втягнуті в систему державного контролю. Будучи школярами, вони, заохочувані батьками та суспільством, стають членами політичних організацій — таких як «Октябрята» та «Пионеры Советского Союза». Гламуризація і виправдання всього, що уособлював Радянський Союз, почалася з приходом Путіна у владу (див. мою книгу «Царство Путіна. Неосталінізм на прохання народу» (Kornyeyeva, 2010). Метою цієї архаїзації було й залишається — навіяти росіянам неприязнь до західної сучасності, до світу, що передбачає права людини та індивідуальну відповідальність, до цінностей, які є фундаментальними для західної цивілізації.
Останнім часом на новорічних вечірках часто можна побачити дітей, яких на свято приводять одягнутими як співробітники НКВС. НКВС — це попередник КДБ; обидві ці організації винні у загибелі мільйонів людей, і тепер вони стають для росіян символом самоідентифікації. Схоже, їм подобається ототожнювати себе з тими, хто має владу над іншими. Тут влада сприймається насамперед як можливість застосовувати фізичне та загрозливе для життя насильство над іншими. Саме ця влада деспотизму та вбивць зараз en vogue у сучасній Росії. Це легко зрозуміла соціальна система: тут або тебе гнітять і дискримінують, або ти можеш гнітити — як за радянських часів.
Новий виток архаїзації — це вербування злочинців у російських в’язницях. З цими «героями» знімаються відео, які потім викладаються у соцмережах, щоб переконати інших йти на війну. У цього виду архаїзації є навіть свій сайт — з назвою, що говорить, яка виглядає і звучить як слоган: «ГУЛАГу — так!»4. У радянському лексиконі за абревіатурою ГУЛАГ стояло «Головне управління виправно-трудових таборів та колоній». Ідея зробити ГУЛАГ частиною про-військової PR-кампанії можна порівняти з ідеєю просувати концентраційні табори Другої світової війни через їх «переваги».
У своєму виступі в червні 2022 Володимир Путін порівнює себе з Петром Великим5 (1672-1725). При цьому він стверджує, що цар Росії тоді не відвоював у Швеції територію навколо сьогоднішнього мегаполісу Санкт-Петербурга під час Великої Північної війни, а повернув її собі. Так історія спотворюється заради просування величі.
Кожен третій росіянин вірить, що Сонце обертається навколо Землі (35%)6, і цей показник за 15 років зріс на 7 процентних пунктів. При цьому лише 12% згодні з тим, що Земля здійснює один оберт навколо Сонця за місяць (2007 рік — 14%; 2011 рік — 20%) — такими виявилися результати телефонного опитування, проведеного Всеросійським центром вивчення громадської думки (ВЦИОМ). Архаїчне мислення чи бездумність цілком відповідають ідеї протистояння цивілізації і наголошують на власній обраності, своєму «особливому шляху», як вони самі це називають.
Архаїка з її грубою жорстокістю є привабливою «противагою» та перевагою сучасності з її повагою до людства. Грубому насильству не може бути місця у правовому суспільстві, проте воно іманентно споконвічному, первісному суспільству. Щоб насильство було привабливим та переконливим для його адептів, необхідна критична маса посилань до архаїки у громадському дискурсі. Подібних посилань в Росії в наші дні безліч.
Навіть багато росіян, які сьогодні живуть у Європі та США, заявляють, що готові “вбити за Путіна”. Ідентифікація з тим, хто видається сильнішим за «слабкий Захід», дає їм те почуття задоволення, яке через їхній архаїчний радянський менталітет здається їм недосяжним у сучасному західному світі. З таким менталітетом неможливо будувати правову державу. Відхід у регрес росіян веде до того що, їм важко цінувати співробітництво і взаємну довіру і простіше віддавати перевагу насильству, самоствердженню та домінуванню. Чим більше у суспільстві таких людей, тим менш значущим здається індивід, і тим більше керованим стає суспільство для таких «лідерів» як Путін. Незліченні росіяни в міжнародних діаспорах у Європі і по всьому світу відчувають свою причетність до грубої сили, поклоняються їй і тим самим становлять загрозу для західної цивілізації.
Брехня як інструмент влади
Російська пропаганда дуже ефективна, якщо оцінювати її успіх ступенем готовності суспільства до війни. Ідея власної величі, уявлення про те, що весь світ заздрить Росії, уявлена духовна і культурна перевага росіян, «загниваюча Європа» (термін з радянської епохи, який і зараз часто використовується), уявне бажання Заходу знищити Росію, гадані нацисти і «русофобія» в Україні та за її межами. Брехня поширюється як на дипломатичному, так і на президентському рівні: спочатку Путін заявив, що в Криму немає російських військ; незабаром після цього він заявив, що, звичайно, там перебувають російські солдати. Брехня — частина цієї системи.
Брехня допомагає позбавити противника його впливу. Вона послаблює, дестабілізує супротивника, дозволяючи отримати над ним перевагу. Брехня дуже ефективна в руках тих, хто переслідує свої чітко визначені цілі і чим відвертіша брехня, тим вона ефективніша. Кожен офіцер КДБ повинен був засвоїти цей урок, адже його завдання полягало в тому, щоб експлуатувати та контролювати людей, які йому довіряють. Тим, хто поширює брехню, не може бути цікавою співпраця, переговори чи досягнення мирного співіснування. Їхня єдина мета — узяти гору.
Але через що західні політики, як і раніше, схильні довіряти Путіну, вірити його обіцянкам, незважаючи на все те, що вже сталося? Вся справа в їхньому фундаментальному уявленні про те, що президент країни не може систематично брехати. Їм вважається, що російський президент теж поводиться як нормальна людина, як того і очікують західні люди. Серед німецьких політиків існує думка, що Путін діє агресивно з почуття образи і що він може іноді вдаватися до брехні, але все ж таки його можна повернути до здорового глузду за допомогою правильного «підходу». Ця ілюзія, яка більше пов’язана із власним сприйняттям західних політиків, ніж із російською реальністю, робить їх беззахисними і тим самим частиною стратегії КДБ. КДБ в особі Володимира Путіна експлуатує мислення цих політиків; він навмисно зловживає їх незломірністю та довірливістю. В очах Путіна ці політики — від Шольца до Макрона — заслуговують лише на таке звернення. Він черпає власну цінність виключно з приниження інших — “корисних ідіотів”, як їх традиційно називають у Росії. Як справжній агент КДБ, він не бачить жодної альтернативи.
Ультимативність знецінювання
[…евразиец может угадывать сущность других по нюансам, по оговоркам, по внешнему виду; вот человек повернул кепку назад, одел широкие штаны, пошёл. Что это значит? Он находится в состоянии одержимости духом атлантизма. Он служит Левиафану. Напевает рэп, самодовольно ковыряет в носу, расслабляется — всё понятно. Это Левиафан. Конечно, это ещё не полное погружение в Левиафана, но это уже, в принципе, объект для пристального разбирательства. Когда нас будет больше, мы, безусловно, таким персонажам проходить просто так по нашим улицам не разрешим. Они должны будут собираться в особых местах, как в гетто для больных, и там уже спускать штаны свои, изображать MTV-шную рожу и с этими чудовищными досками на колесах прыгать. Это будет атлантистское, левиафановское гетто для роллеров, рэпперов или скейтбордистов. Самые страшные гетто будут созданы для серфингистов, — вот это самое наглое, самое антиевразийское явление. Нет ничего более отвратительного, чем катание с белозубой улыбкой на этой омерзительной доске. Одним словом, атлантизм — это наш абсолютный враг. Больше здесь сказать нечего. Самое главное сказано. Кто не понял, ему уже ничего не поможет. Ничего.] (Дугін, 2009).
[…Либерализм (и постлиберализм) может (и должен — я в это верю!) быть отвергнут. И если за ним стоят вся мощь инерции Нового времени, дух Просвещения и логика политической и экономической истории европейского человечества в последние века, он должен быть отвергнут вместе с Новым временем, Просвещением и европейским человечеством в целом.] (Дугін, 2009, с. 48).
У цих двох цитатах суть того, що називається авторитарним світоглядом. Протиставлення себе іншому замість сприйняття себе як частини великого світу. Знецінення іншого та його способу життя замість взаємоповаги та прийняття та мирного співіснування. Знецінення цього іншого — увага — не через будь-які його дії чи висловлювання проти будь-кого, просто тому, що у нього, очевидно, все добре. Він в порядку, він може дозволити собі насолоджуватися життям. І це непорядок.
Ці цитати також розкривають суб’єктивно сприйняту власну знеціненість в контексті, де зовнішнє знецінення відсутнє. Саме відсутність зовнішнього знецінення є частиною цього явища: з погляду авторитарного мислення, тут явно щось не так — “це хитрощі, звичайно ж, щоб мене принизити; не може ж бути, щоб мені, йому чи комусь ще було просто так дано мирно існувати. І мені явно потрібно захищатися”.
Наведені вище два фрагменти — із книги Олександра Дугіна «Четверта політична теорія». На думку експертів, Дугін значно впливав на російських неонацистів аж до 1990-х років; його лекції та тексти цінуються тими, хто вважає себе російськими патріотами. Головна ідея легко впізнати: хто такі ці “вищі істоти”? Вони нижчі, і ми повинні позбавити їхнього впливу. Позбавлення впливу — це саме ефект знецінення; за допомогою знецінення когось іншого генерує чи підвищує свій вплив той, хто прагне відчути власну цінність. Ефект тут гарантований, як показує і сам факт: колись мало хто знав, хто такий Дугін; тепер, читаючи цей текст, ми не можемо ігнорувати факт його існування та впливу на уми. Для багатьох росіян те, що він говорить, звучить як мовлення від їхнього імені, як речовина, якої вони потребують, щоб позбутися ломки.
[Сучасна філософія є зарозуміла і пихата маячня. Єдиний спосіб прорватися до філософії полягає в абсолютній трансгресії основних парадигм Модерну і в повному поваленні догматів сучасної західної культури, науки, ціннісної, політичної та соціальної системи. Усі претензії Заходу та Модерну на перевагу над минулим та незахідними суспільствами повністю безпідставні та голослівні. Сучасний Захід не здатний зрозуміти навіть своєї відносно недавньої історії (Середньовіччя), не кажучи вже про Античність або глибоких і справжніх, достовірних та адекватних релігійних філософій та систем Сходу.] (Дугін, 2014).
Авторитарна думка це завжди система знецінення; це насамперед знецінення гуманності: тим, кому в цій системі відведено статус «ВОНИ» («вороги»), не дано мати гідності та цінності. Старий спільник Путіна, Євген Пригожин, вербує засуджених за вбивства та пограбування у російських в’язницях. Їх відправляють на війну, пропонуючи їм «свободу та гроші». Тим часом російське телебачення щодня мовить: МИ — добрі хлопці, а ВОНИ (вороги) — погані хлопці, зарозумілі, огидні, мерзенні, брехливі й загниваючі — з їхніми білозубими усмішками, що лише робить гірше. І вже здається, що немає протиріччя між цим уявленням та фактом того, що весь світ виявляв до Росії повагу та розуміння, коли Радянський Союз розпався.
Переживання власної знеціненості це досвід, що травмує. Така травма, що глибоко сягає корінням у сімейну та національну історію нецінності та безправ’я, вимагає компенсації, і саме це формує тенденцію знецінювати та знесилювати інших, щоб позбавитися дискомфорту. Об’єкт такого систематичного знецінення просто не може почуватися гідним у порівнянні з тим, з ким він порівнює себе. Він ніби змушений знецінювати й завдавати болю іншому, тому що сам досвід власної знеціненості є для нього нестерпним. Через заподіяння страждання іншому він намагається відновити відчуття власної сили та цінності, оскільки єдина форма сили, з якою він знайомий, — це сила насильства.
Путін та його спільники показують світу, на що вони здатні, щоб відчути свою могутність. Україна, на жаль, це доступний їм спосіб це продемонструвати. Це їхній спосіб взаємодії та демонстрації, хто насправді тут найголовніший. У таких умовах Заходу не можна бути беззахисним, бо беззахисністю він сам робить себе легкою здобиччю. Заклики до переговорів з агресором лише дають агресору додатковий привід відчувати йому його ще більшу свою перевагу і могутність: «Якщо противник не здатний зрозуміти, що ми з ним робимо, то він заслуговує на знищення. Він виявляє слабкість, тобто негідність, нікчемність; так не має бути». Більше того, про що тут вести переговори? — може спитати апологет Путіна. Про те, якими саме методами мав би бути елімінований партнер переговорів, що прагне до миру?
Ілюзії це шлях у беззахисність. Самознецінення — це схильність поступатися власними межами та інтересами навіть тоді, коли агресор несправедливо завдає тобі шкоди. Така поведінка не є співпрацею. Справжня співпраця можлива лише на основі рівноцінності, яка передбачає взаємну повагу та ставлення до іншого так, як ми хотіли б, щоб ставилися до нас. Самознецінення завжди створює умови для зловживання силою та експлуатації з боку іншої сторони. Якщо ти сам не визнаєш власної цінності, чи буде її визнавати твій противник? Особливо той, хто неодноразово проголошував тебе своїм ворогом.
[…В Естонії та Латвії стали традиційними марші легіонерів СС, військовим злочинцям встановлюються пам’ятники та обеліски. На вулицях міст Литви відкрито чути нацистські гасла та заклики до дії. Сьогодні ми спостерігаємо ще один яскравий прояв нацистської політики: коли з високих європейських трибун активно просувається русофобія, ідея заборонити всім російським громадянам в’їзд до країн ЄС. […] Боротьба з будь-якими проявами нацизму має бути безкомпромісною та всеосяжною.] — Сергій Шойгу, міністр оборони Росії, виступ на 1-му Міжнародному антифашистському конгресі 20 серпня 2022 року.
Зараз я слухаю репортаж Deutschlandfunk (DLF) щодо ситуації на АЕС в Енергодарі. Німецькі журналісти запитують думку «російської сторони», ніби йдеться про суперечку якогось подружжя. Начебто Україна вторглася в Росію або вчинила щось подібне, і начебто Росія не намагалася різними способами окупувати та зруйнувати українські території, починаючи з 2014 року. З моменту своєї мюнхенської мови у 2007 році Путін вірний своїй лінії конфронтації, а не співпраці із Заходом. Нині 2022-й рік, тисячі людей було вбито, зґвалтовано, зазнало тортур і залишилося без даху над головою в Україні; лише у Маріуполі загинули 22 000 людей. Російські політики та пропагандисти тепер публічно заявляють усюди, що вони можуть і повинні повторити теракти у Солсбері в Європі. У цей час Папа Франциск коментує напад на Дарію Дугіну, називаючи її «невинною жертвою». Невже людська цінність убитої російської жінки для Папи Франциска вища за цінність тисяч убитих українських жінок і дітей? Це висловлювання про злочинця і саме через такі висловлювання злочинець стає більш могутнім і цінним на тлі знецінення його жертв та позбавлення їх впливу в очах спостерігачів та «незацікавлених осіб». Такі висловлювання підкріплюють і тих, хто поклоняється силі і поважає лише насильство, відмовляється співчувати жертвам, навіть якщо і вони самі є наступною жертвою злочинця. Через таке когнітивне спотворення можна захопити весь світ.
Той, хто сліпо довіряє брехунові, сам ставить себе в позицію жертви. Той, хто прагне вести переговори зі злочинцем, усвідомлюючи всі його дії, — або вдається до лицемірства, або відмовляється визнавати загрозу власному існуванню. Той, хто не захищає власні інтереси й не чинить опору нападу, мимоволі створює умови для подальшого зловживання силою, роблячи себе беззахисним.
[…За шість місяців повномасштабної війни лише один із 20-ти ракетний удар ЗС РФ в Україні був спрямований на військовий об’єкт, решта 19 потрапляли до житлових будинків, шкіл, лікарень, університетів… У те, що українці будували та створювали своїми руками і з чого полягало наше мирне життя.] З доповіді Служби безпеки СБУ вiд 21 серпня 2022 року7.
Цінність та сила
Стратегія Росії у психологічному сенсі це силова гра — взаємодія, від якої у виграші лише один бік — за рахунок програшу іншого. Протилежністю силової гри є співпраця, в якій виграють обидві сторони.
Цінність і сила нерозривно пов’язані у нашому сприйнятті лише на рівні потреб. Ми сприймаємо свою власну цінність як силу, як протилежність безсилля. Ми сприймаємо знецінення як позбавлення нас сили як можливості впливати: це майже фізичний біль, нам дискомфортно відчувати власну знеціненість — бути знехтуваними, ігнорованими, приниженими тими, хто нам важливий. Переживання власної неповноцінності є одним із найбільш травмуючих переживань, що має вплив на все подальше життя людини.
Багато що говорить на користь того, що потреба у визнанні є однією з наших фундаментальних потреб. Всі ми від природи чутливі, тобто не байдужі до відношення інших до нас — відношення, яке завжди включає і сприйману цінність. Стосовно до нас ми завжди зчитуємо або цінуючий атітюд, або знецінюючий — ми «вимірюємо», перевіряємо та спостерігаємо ставлення до нас та його можливі зміни у часі, особливо щодо тих, хто нам важливий. «Охолодження» ставлення до нас, коли наша надія на те, що нас оцінять, не виправдовується, завдає нам емоційного болю. Цікаво, що цей емоційний біль можна зафіксувати і досліджувати: дослідження, проведені з використанням магнітно-резонансної томографії (МРТ), показали, що переживання відторгнення активує ті ж області мозку, що і переживання фізичного болю (Eisenberger et al., 2003; Kross et al., 2003). Якби визнання не було однією з наших основних природних потреб, відторгення не викликало б у нас такої відчутної реакції.
Немовлята з перших днів життя уважно моніторять ставлення до них батьків. Дбайливі матері й батьки знають це, і відомий експеримент із «застиглим обличчям» послужив науковим підтвердженням цьому феномену: у своїх дослідженнях Едвард Тронік виявив, що немовлята у віці кількох тижнів виявляють явні ознаки занепокоєння, коли обличчя значущої батьківської фігури раптово показує. (Tronick, 2007).
Ступiнь чутливості до суб’єктивно сприйнятого знецінення може бути різною. Як і багато інших нейрофізіологічних властивостей, ця властивість нерівномірно розподілена в людській популяції. Однак фундаментальна потреба у визнанні є універсальною: ми прагнемо до ставлення, у якому відчуваємо власну цінність, у якій би формі це ставлення не проявлялося. Чим більше ми переживаємо дефіцит цінуючого ставлення до нас, тим більш травматичним стає цей досвід і тим сильнішою може бути наша тенденція компенсувати цей дефіцит. І тим більшою мірою суб’єктивно пережите знецінення може виступати як рушійна сила: ті, хто відчуває себе знеціненими, шукають способи звільнитися від цієї травми, пережити своєрідне «спокутування». Цей механізм успішно використовується як інструмент мобілізації та маніпуляції в сучасній Росії.
Вони тиражують зображення та тексти, що документують поклоніння силі. Вони з гордістю заявляють про свою підтримку насильства проти українців, про свій намір чинити ще більше насильства та гонінь, а також про своє визнання цієї своєї влади як «сильнішої». Вони публікують відео тортур, відчуваючи відчуття влади, струшуючи з себе таким чином відчуття безсилля. Після катастрофи MH17 злочинці з гордістю позували на тлі уламків. Те саме і з тортурами та кастрацією українського ув’язненого наприкінці липня 2022-го року: самозвеличення через безпримесну жорстокість. Навіть російські дипломати беруть участь у промоції насильства: вони публікують у Твіттері висловлювання, що знецінюють, на адресу українського народу і вітали б його знищення — див. твіти російських послів у Великій Британії та Австрії.
Дії Путіна та його послідовників можна пояснити особистим досвідом соціалізації в авторитарній культурі: будь-яка авторитарна система — це систематичне знецінення, яке позбавляє людей гідності та робить їх менш готовими і здатними до співпраці, ніж до боротьби. За допомогою брехні та підбурювання вождь, соціалізований у такій парадигмі, намагається знесилити та принизити інших, щоб забезпечити та зміцнити свою владу. Права, свободи та сама людська гідність не мають цінності в авторитарних системах. Вони можуть бути використані лише у цілях пропаганди.
Коли неодноразово було доведено марність переговорів із агресором, залишається лише одне: перестати обманювати себе та прийняти реальність. Ти, хто поклоняються силі, розуміють лише мову сили. Вони сприймають “слабкість” як провокацію з боку Заходу. У їхньому розумінні за свою слабкість Захід має бути покараний. Навіть самознищення у очах Путіна було б придатною ціною за приниження Заходу: «Ми як мученики потрапимо до раю, а вони просто здохнуть»8.
Ключове слово: Саморуйнування
Антиамериканізм був і залишається значним явищем у Росії, але й у Європі, особливо у Німеччині. Різниця в тому, що в Росії це ставлення лицемірне і засноване на подвійних стандартах: кожен заможний росіянин має нерухомість у Майамі, Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі; їхні діти живуть у США, навчаються там і можуть навіть мати американське громадянство. Росіянам хочеться принизити і, якщо вийде, знищити цих інших, але коли справа доходить до особистих інтересів, то американські та європейські школи, університети, лікарні і, що важливо, західні місця відпочинку їм завжди кращі за російські. Європейці ж, навпаки, щиро вірять, що США несправедливо домінують у світі, що опір американській політиці чи корпорації з ними — це лише правильно та добре. У своєму неприйнятті американців вони іноді навіть відчувають зв’язок з росіянами — за правилом “ворог мого ворога — мій друг”.
Ліві західні активісти, які борються за справедливість, часто виявляються схильнішими ідентифікувати себе з Путіним, ніж з його жертвами. Деякі досі проповідують проти «шаленої війни проти Росії», наприклад, Сара Вагенкнехт9. Частина лівих, як і інші благонамірні та наївні люди, дозволили перетворити себе на корисних ідіотів для Росії. Їх використовують і зазвичай не усвідомлюють, як вони цим прискорюють руйнацію власних західних цінностей.
Спроби Радянського Союзу демонтувати американську політичну систему документовані з 1920-х років: культурна війна, яка тоді велася агентами КДБ під прикриттям, продовжується з використанням інтернету. Метою була і залишається руйнація капіталістичної системи, демонтаж Заходу.
Пацифістськи налаштовані та ліво-орієнтовані мислителі, письменники, кінорежисери та художники з Франції та Італії сприяли формуванню у широкої публіки уявлення про Радянський Союз як про «кращий світ». Важко було протистояти такому нібито більш справедливому та гуманному світу, створеному російською пропагандою. Зведені Росією потьомкінські села виявилися напрочуд ефективними. Художники та інтелектуали Заходу сприймали Росію як хорошу противагу західному світу — ту Росію, в якій населення насправді живе в жахливих умовах і значною мірою було позбавлене прав, Росію, в якій тисячі і тисячі людей були знищені ГУЛАГом і продовжують гинути і сьогодні.
(Пост)модерністський КДБ своїми новими потужностями продовжує те, що було започатковано в Радянському Союзі — те, що завжди було його головним завданням: ослаблення Заходу. Найбільш ефективний спосіб атакувати Захід — зсередини, шляхом дискредитації та знецінення західної системи в очах її прихильників. Індоктринація «вини білої людини» та «критичної расової теорії», маргіналізація та очорнення відомих діячів, переслідування університетських професорів та впливових осіб — все це вкрай тривожні ознаки, не в останню чергу, підривної діяльності російських спецслужб. (Докладніше див. в інтерв’ю з Юрієм Безменовим, колишнім агентом КДБ, який повідомляв про підривні заходи в західних ЗМІ10.)
Нинішнє ставлення деяких представників інтелектуальної еліти та деяких лівих ЗМІ Заходу до України є показовим. Скептицизм, недовіра та сумніви у всьому щодо України — вельми поширене явище. Постачання зброї відкидаються інтелектуалами, лівими політиками та самопроголошеними пацифістами. Міжнародна амністія переважно повідомляє про «помилки» української сторони (4 серпня 2022 р.), ігноруючи при цьому дії агресора. Українцям, які відчайдушно захищаються від російського нападу, ультимативно вселяють, що вони мають вести переговори з агресором, інакше у своїй долі будуть винні вони самі.
Російська агресія та становище України применшуються за допомогою формулювань. Те, що відбувається іменується «конфліктом у Східній Європі», в Донбасі, як і раніше, «сепаратисти» і навіть державна радіостанція Deutschlandfunk продовжує цитувати пропагандистські заяви з Москви, ніби вони заслуговують на довіру, в той час як офіційні заяви України, які в минулому незмінно виявлялися точними, супроводжуються застереженням про те, що ці твердження «не можуть бути незалежно перевірені».
Крім того, у Франції, Італії, Угорщині та Німеччині вже багато років відбувається масштабна «шредеризація»: політичні діячі діють не на користь своєї країни, а на користь Росії, і перебувають на утриманні «Газпрому» або фінансуються через компанії, що повʼязані із «Газпромом» і, отже, з російською державою11. Дивно, але ця кричуща корупція досі не мала жодних наслідків. Проти Шредера, Швезіга та інших немає звинувачень у зраді батьківщини. Західні суспільства, що десятиліттями зазнавали маніпуляцій та впливу КДБ, тепер дозволяють розкладати себе зсередини, не чинячи опору; більше, вони беруть участь у самознищенні. Винятком із цього сумного руйнівного тренду, або тренду заподіяння шкоди західній цивілізації є країни, які надто добре пам’ятають дії Радянського Союзу та були надто близькі до нього, щоб сьогодні вдаватися до ілюзій. Це країни Балтії, Польща, Чехія та Румунія. І саме в Україні найвиразніше видно, як російська машина насильства та культ сили руйнують ті цінності, на яких тримаються демократичні суспільства: людську гідність, рівноцінність, свободу та повагу до особистості.
Колишній агент КДБ Юрій Безменов так прокоментував захоплення влади Радянським Союзом та Росією: «Якщо скласти весь час, гроші та зусилля, які КДБ спрямовував за межі СРСР, ми побачимо, що на шпигунство витрачається лише 10-15%. Інші 85% — це повільний процес, який ми називаємо «ідеологічною підривною діяльністю», чи активними заходами мовою КДБ, чи психологічною війною, тобто зміною сприйняття реальності кожного американця. Такою мірою, що, незважаючи на доступність величезного обсягу інформації, ніхто не може зробити розумних висновків для захисту себе, своєї сім’ї, свого суспільства, своєї країни. Це масштабний процес промивання мозку, який розгортається дуже повільно і складається з чотирьох основних етапів. […] Щоб деморалізувати країну, потрібно 15-20 років, тому що це мінімальний час, необхідний для ідеологічної обробки цілого покоління студентів» (Безменов, 2008).
Той факт, що адміністрація Обами не змогла адекватно відреагувати на злочинний напад Росії на Грузію у 2008 році, є лише одним із наслідків цієї вивченої беззахисності. Аналогічно, у 2014 році не було адекватної відповіді на повзучу окупацію частини України. Ефективно реагувати на злочин і постояти за себе може тільки той, хто чітко оцінює ситуацію і не паралізований доктриною саморуйнування12.
Ще 1984-го року Безменов стверджував, що «процес деморалізації у Сполучених Штатах […] насправді завершено. За останні 25 років план був навіть перевиконаний, бо деморалізація досягла таких висот, про які навіть товариш Андропов та сім його експертів не могли і мріяти. І все це роблять самі американці стосовно американців, тому що їм не вистачає моральних якостей. Деморалізована людина більше не здатна розпізнати істину; факти йому нічого не означають. Навіть якщо я бомбардуватиму їх достовірними фактами, доказами та фотографіями, навіть якщо я відвезу їх до СРСР і покажу їм концтабір, вони відмовляться вірити» (Безменов, 2008).
Сьогодні американці самі знаходять аргументи на користь ідеї, що система, що «прогнила зсередини» Заходу, не має цінності. Дивлячись на свою країну, вони бачать дискримінацію, расизм та несправедливість — те, чим західна людина не може пишатися. Ці почуття провини і сорому, яким вони перейнялися і які вони асоціюють зі своїм суспільством, і є засобом контролю. Ті, хто вселяє ці почуття (спадкоємці КДБ), можуть ефективно контролювати тих, хто ці почуття відчуває (американців і європейців).
В Росії за цей же час формувалося зовсім інше ставлення до своєї держави та нації, і воно виявляється привабливим і для західних людей, яким навіяли зневажливе ставлення до власної культури. Самі західні люди тепер стають інструментом у цій культурній війні — інструментом для ослаблення та руйнування західної системи зсередини.
Світ, здається, виявився перевернутий з ніг на голову з подачі НКВС та КДБ, які активні вже сторіччя. Західна система цінностей, яку вибудовували покоління, знецінюється, тоді як архаїчна система сили, вкорінена в несправедливості, грубій силі та приниженні, сприймається як така, що володіє перевагами. На жаль, це відбувається не лише у Росії.
Після Другої Світової союзники забезпечили повоєнні репарації та ліквідацію насильства у Європі. Хто тепер зміг би забезпечити репарацію та ліквідацію насильства, якщо Захід не потрібен сам собі?
Олена Корнєєва, вересень 2022 року.
Це авторський переклад з німецької статті, що увійшла до збірника матеріалів симпозіуму «Відповідальність за дискурс у часи криз і воєн»: Kornyeyeva, L. (2023). Wert, Macht und Faszination der Gewalt. In: Hermann, B., Adel, H., Böhler, D. (Hrsg.). Diskursverantwortung in Krisen- und Kriegszeiten. Verlag Karl Alber, Baden-Baden. https://www.inlibra.com/de/document/view/detail/uuid/20cd1c56-f0db-3410-b5e8-70e858a5d1a4
Лiтература
Bezmenov Y. (1984). „Soviet Subversion of the Free-World Press: A Conversation with Yuri Bezmenov” (Interview). Interviewed by G. Edward Griffin. Westlake Village, CA. Archived from the original on August 24, 2020. Retrieved July 8, 2020
Bezmenov Y. (November 24, 2008). „Interview with Yuri Bezmenov: Part One“. Useless Dissident (Transcript). Interviewed by G. Edward Griffin.
Дугин А.Г. (2009). Четвертая Политическая Теория. Амфора, СПб, Объём: 351 стр.
Дугин А.Г. (2014). Ноомахия: войны ума. Три логоса: Аполлон, Дионис, Кипела. Издательство Академический проект.
Eisenberger N., Lieberman M., Williams K. (2003). Does Rejection Hurt? An fMRI Study of Social Exclusion. Science, V. 302, pp. 290–292.
Kornyeyeva L. (2008). Die Machtanbetung, in: Identität, Flucht: Archicultura. Heft 2 Taschenbuch, Vol. 2, pp. 9-35.
Kornyeyeva L. (2010). Putins Reich: Neostalinismus auf Verlangen des Volkes. Bremen
Kross E., Berman M., Mischel W. et al. (2011). Social rejection shares somatosensory representations with physical pain // Proceedings of the National Academy of Sciences, V. 108(15), pp. 6270– 6275.
Tronick E. (2007). The Norton series on interpersonal neurobiology. The neurobehavioral and social-emotional development of infants and children. New York: W.W. Norton & Co..
Von Petra Blum, Sebastian Pittelkow, Katja Riedel und Sarah Wippermann (WDR/NDR). Russland und die AfD Einflussreich gegen Europa. TAGESSCHAU vom 24.03.2022 https://www.tagesschau.de/investigativ/ndr-wdr/russland-afd-oligarch-101.html
Marieluise Beck. „Russland geht es darum, den Glauben an die Demokratie zu zerstören“, Deutschlandfunk im Gespräch mit Ann-Kathrin Büüsker, 19.2.2016, https:// www.deutschlandfunk.de/marieluise-beck-russland-geht-es-darum-den-glauben-an- die-100.html
Sören Haberlandt. Kriegsverbrechen in der Ukraine. Russen-Funksprüche aus Butscha und Mariupol abgefangen: „Tötet sie alle!“ 7.4.2022, https://www.bz-berlin.de/welt/ ukraine-krieg-russen-funksprueche-aus-butscha-und-mariupol-abgefangen-toetet-sie- alle (abgerufen am 29.9.2022).
Почему необходимо просвещение, или снова о распространенных заблуждениях, https://wciom.ru/analytical-reviews/analiticheskii-obzor/pochemu-neobkhodimo- prosveshchenie-ili-snova-o-rasprostranennykh-zabluzhdenijakh (abgerufen am 29.9.2022).
